Розділ 3. Розділ 3.Ремесло не коромисло — плечей не відтягне.
Народна мудрість
Тут люд осілий. Тут шанують труд.
І рух дадуть і кругові, і кросну.
Кують залізо із місцевих руд
І мають славу дуже розголосну.
Тут процвітало всяке ремесло...
Ліня Костенко
Мистецтво — відображення людиною навколишнього світу, як відомо, виникло на ранньому етані людської історії. Звичайно, і наш народ мав своїх попередників, які створювали мистецькі вироби ще в період пізнього палеоліту, 25—15 тисяч років тому.
У палеолітичних стоянках давніх мисливців археологи знаходять вироби з кісток мамонта, статуетки жінок, птахів, тварин, деякі з них прикрашені геометричними орнаментами. Такі предмети знайдено в Києві (Кирилівська стоянка), у Мізині (на Десні), поблизу Новгород-Сіверського, на Дністрі та в інших місцях України. Деякі знайдені речі розмальовувалися фарбою червоного кольору, яка добре збереглася. Зображення тварин у печерах, гротах Кам'яної Могили поблизу Мелітополя свідчать про мисливські заняття, скотарство, рибальство, землеробство (малюнок биків, запряжених у гарбу, рибальські сіті). У зображеннях Кам'яної Могили відтворено кілька етапів розвитку мистецтва від неоліту до епохи Бронзи1. Скелі і гроти Кам'яної Могили мають безліч малюнків, які нагадують писемність. Нині розшифруванням цих найдавніших "письмен" займаються вчені як в Україні, так і за кордоном.
Культура трипільських племен найповніше представлена виробами розписної кераміки. Цікаво, що основні елементи орнаментів (спіралі, зигзаги, смуги) та зображення людей і тварин (собак, биків, кіз, птахів, риб) і в наші часи не луже відрізняються від трипільських розписів. Особливо такі зображення притаманні українським керамічним плиткам - кахлям.
У III тисячолітті до н. ч. з'являється зображення людини у скульптурі. Це кам'яні скульптури, які стояли на курганах або й просто в степах України, їх ще називають скіфськими бабами. Характерно, що скіфи дуже дбайливо зберегли свої традиції скульптурного мистецтва, охороняючи його від іноземних впливів (особливо грецького). Тому скіфські кам'яні статуї дають нам справжнє уявлення про скульптурні риси скіфського мистецтва. У музеях України зберігається чимало таких скульптур, зокрема в Музеї Запорозького козацтва на о. Хортиця та в ІІерсяслав-Хмсльшіцькому історико-культурному заповіднику'.
Усі найкращі здобутки мистецтва скіфів ніби сконцентровані у царській пекторалі шийній прикрасі з кургану Товста Могила (на Дніпропетровщині). І Іе справжній шедевр світового значення.
Із надзвичайною майстерністю у чудовий орнамент вплітаються сюжетні сцени скіфського побуту: в пекторалі "гармонійно" поєдналися реалізм зображення людей і тварин з декоративністю вишуканого орнаментального узору'.
У Неаполі Скіфському (розкопки поблизу Сімферополя) виявлено настінний живопис кількома кольорами. У червоних, чорних і жовтих кольорах зображено сюжет зі скіфського життя: скіф грає на лірі, поруч нього — вершник у бойовому спорядженні з луком і списом, а далі можна побачити динамічну сцену поєдинку собак із диким кабаном.
Сарматські митці продовжували традиції Скіфської культури. Нове, що вони внесли у мистецтво, — це інкрустація виробів коштовним камінням і різноколірним склом'.
Можемо впевнено сказати, що своєрідна культура трипільців, скіфів, сарматів залишила глибокий слід у культурі наступних поколінь, які згодом проживали на землях України.
Перші житлові споруди на території України, досліджені вченими, належали племенам Трипільської культури. Як уже зазначалося у першій частині, цікавим є традиційне планування поселень, яке і нині вважають найбільш раціональним і сприятливим для людського життя, — це розміщення будівель концентричними колами з великою площею посередині. Вікна будівель теж були напівкруглими, стіни фарбувалися, розписувалися орнаментами.
Серед пам'яток скіфської архітектури можна назвати Неаполь Скіфський. Він був збудований за зразком так званих грецьких містколоній. Місто було укріплене оборонними мурами з бойовими баштами заввишки до 9 м. Серед розкопаних залишків будівель знайдені фрагменти настінних розписів. Дослідники останнім часом все більше схиляються до думки, що деякі міста Північного Причорномор'я, які досить довго традиційно вважалися грецькими містами-колоніями, наприклад Ольвія, були збудовані скіфами. Наші Пращури чудово вміли вибирати місця для будівництва поселень: у заплавах, злиттях річок житлові споруди П|хжрас-но поєднувалися із навколишньою природою і були зручними дня господарської діяльності людей.
Традиція храмобудівництва і звичай дарувати па храм десятину була відома щез язичницьких часів: "Хотіли понести (статуї) Богів своїх до моря і там угніздилися. немало городів і моділєні" будували там многі зодчі, як були дуже багаті. І ті храми були прикрашені золотом і сріблом, і багатьом древнім Богам віддавали честь десятиною"". Архітектура Київської Русі відзначалася майстерним виконанням дерев'яних будівель. Хоча муроване будівництво поширилося лише в X ст., на стилі кам'яних споруд позначився весь будівельний досвід Предків. Князівські палаци були збудовані на Старокиївській горі. Вони споруджувалися за часів княгині Ольги. Це були сплановані за типом сучасного народного житла будівлі, стіни яких прикрашалися декоративним розписом, а підлога вкривалася кольоровими мозаїками.
Після прийняття християнства на Русі розгортається широке будівництво церков. У 989—996 рр. зводиться монументальна Десятинна церква. Перед церквою стояли дві мідні статуї коней, вивезені Володимиром із Херсонесу. Десятинною вона звалася тому, що князь виділив на її будівництво десяту частину князівських прибутків, наслідуючи ще давній звичай слов'ян-язичників. У Десятинній церкві був похований сам князь Володнмир-христитсль та йот жона Анна • візантійська царівна. Десятинна церква простояла понад 200 років і була зруйнована 1240 р. ханом Батиєм. Під її руїнами загинуло багато киян. Від цієї церкви залишилося кілька фрагментів чудової мозаїчної підлоги та фресок, що можуть свідчити про майстерність зодчих Київської Русі.
Місцем, де зародилася і формувалася майстерність давньоукраїнських будівничих, був насамперед Київ. Тут розвинулися загальнослов'янські традиції. Київська архітектурна школа була практично єдиною на Русі. Новгородські, Полоцькі. Чернігівські храми будувалися за участю київських зодчих і під впливом київських традицій.
Час Володимира і Ярослава Мудрого був позначений пошуками нових архітектурних форм. Результатом таких пошуків є Софія Київська, неповторна архїтектурно-художня споруда з її багатоповерховою гармонійною композицією. На початку XII ст.у Київській Русі відчувається візантійський вилив церковних канонів хрестово-кунольних соборів. Зразком цього стилю був Успенський собор Нечерського монастиря. За його типом кілька століть на Русі будували ка(|)едральні, соборні й монастирські храми.
Досить довго вважалося, що цей собор знищили німецькі війська, які заздалегідь вивезли коштовні мистецькі цінності. Каталог виставки "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва", виданий Українським музеєм у Нью-Йорк)' 1982 p., подає іншу інформацію: радянські війська при відступі замінували Успенський собор радіокероваї і йми мінами, які приводилися в дію з-за лінії фронту7. Безперечно, ця справа потребує вивчення.
Нині па території Києво-Печерської лаври є залишки руїн Успенського собору, який нині відбудовується. Звичайно, християнство принесло на нашу українську землю і чужий архітектурний столь. І (і зразки візантійської архітектури й до сьогодні збереглися у містах і селах України. Навіть войовничі атеїсти після жовтневого переворот)' не змогли перевершити в жорстокості християнських фанатиків, які змели з лиця землі наші національні святині, знищивши будь-які згадки про нашу традиційну архітектуру, культові споруди язичницької доби. І якщо нині відбудовуються і поновлюються зруйновані церкви, то чому б не відновити і язичницькі святині?
У Новгородських землях поступово складалися свої місцеві архітектурні традиції і школи. В інших містах Київської Русі Чернігові, Переяславі, Володимирі- Волинеькому — будувалися собори, церкви, замки за київськими зразками, але кожна споруда мала вже і певні місцеві традиційні елементи. Так, у Галичі є церква Пантелеймона, збудована близько 1200 р. В її архітектурі помітні риси романського стилю храмів Угорщини, Чехії та інших західних країн.
Під час монголо – татарської навали будується багато фортець і укріплень. Ці вежі споруджені за часів Данила Галицького в Любліні. Столпі, Кам'янці-на-Льстні, Чарторийську.
Одним із шедеврів світового значення вважався і Михайлівський Золотоверхий собор, збудований у 1108—1113 pp. на Михайловій горі за князя Святополка Ізяс.лавовича, онука Ярослава Мудрого (Михайлівський Золотоверхий собор був знищений у 1934 р. за планом партійно-урядових кіл про спорудження на цьому місці цілого комплексу урядових будівель). Нині вій відбудований, але навряд чи можна вважати його історичним архітектурним об'єктом, адже виконаний він за сучасними технологіями і з нових будівельних матеріалів. До того ж, собор діючий і продовжує християнізацію пароду. 11а цьому місці під час будівництва були знайдені рештки поховань і культові язичницькі пам'ятки, на жаль, ніхто їх не дослідив, оскільки будівничі поспішали.
Минали століття, одне покоління змінювалося іншим, змінювались і традиційні форми архітектури: епоха Відродження принесла в Україну пишноту орнаментів, багатство декору будівель у стилі бароко. XVIII ст. позначилося будовами у стилі класицизму, розкішними панськими маєтками з величними палацами і парками. У будівництві ж народних жител і далі зберігаються іі розвиваються давні традиції народу, які часто впливали і на творчість професійних майстрів.
XX ст. принесло в будівництво новий будівельний матеріал — залізобетон. Так, технічний прогрес сприяв занепаду архітектури, яка з провідної галузі мистецтва перетворюється у жертву уніфікації і спрощення. Все більше будується громіздких, похмурих споруд, що шкідливі для здоров'я людей. Нехтуються давні традиції народу, вироблені й випробувані багатьма поколіннями.
Інтер'єр українських жител простий, але гарно декорований вишитими рушниками, тканими ліжниками, керамікою, різьбленням тощо. Ці традиції зберігаються й до нині, незважаючи на значний розвиток промислового виробництва товарів народного вжитку. В XX ст. під впливом міської моди, звичайно, поширилися сучасні меблі, килими, проте чимало елементів традиційного українського стилю залишилося в селах, а іноді — й у міських квартирах.
Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямах: як домашні ремесла для потреб своєї родини і як організовані промисли, що створювали товари для продажу. Дуже часто вироби народного мистецтва виготовлялися спеціально на замовлення споживача. Організовані художні промисли виникали на основі домашніх ремесел.
У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла в Києві, Чернігові, Львові, Галичі та інших містах. У XIX ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.
Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп..Першу групу становлять ремесла, в яких переважає виробничо-реміснича майстерність. Це нерозписаний гончарний посуд та інші речі утилітарного призначення.
Друга група - ремесла, в яких творчий і виробничий процеси займають приблизно однакове місце: розписний та фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка. Третя група — промисли, в яких творчий процес відіграє головну, вирішальну роль: декоративний посуд, виготовлення мистецьких сувенірних виробів, настінні художні розписи (мальовки) тощо.
Отже, народні художні промисли — це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під декоративно -ужитковим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище у побуті людини.
До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо такі предмети побуту, як: меблі, тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декоративний розпис, вишивку, вибійку, художнє литво, карбування.
Ремесло - це дрібне виробництво ужиткових та мистецьких товарів, основою якого є переважно ручна техніка без виробничого поділу праці. Технологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від батька до сина з покоління в покоління, тому саме в народному мистецтві збережені найдавніші трали ції, художні стилі, віками нагромаджений ремісничий і художній досвід. Народне мистецтво протягом багатьох століть живило національну культуру, давало наснагу професійним митцям.
Розподіл між домашніми ремеслами і художніми промислами досить умовний: якщо гончарство належить до промислів, то вишивка і ткацтво можуть бути як хатніми ремеслами, так і промисловими, тобто виготовлятися спеціально на продаж.
Говорячи про народність художніх ремесел, не слід забувати про роль окремих творчих індивідуальностей, талановитих майстрів, які часто іі формують традиції того чи іншого промислу, хоча в цілому його художнє обличчя визначається спільними стильовими особливостями, характерними для певного регіону чи осередку. Тому для "традиційних промислів природною є відсутність "авторського нрава" на стильові та сюжетно-тематичні новації (вони стають надбанням всього колективу): вироби створюються саме на продаж, безпосередньо — з рук у руки, або через посердництво художніх салонів..."*
Така суперечність між колективним та індивідуальним іноді призводить до занепаду промислу. Вихід бачиться тільки такий: підтримка традиційних народних промислів і сприяння творчим особистостям, які працюють у народному руслі. Адже саме вони творчо розвивають той чи інший вид мистецтва, і це цілком закономірно. Більша біда, напевно, в тому, що народне мистецтво, поставлене на промислову основу, тиражує вироби далеко не кращої художньої якості, тим самим спрощуючи мистецькі смаки покупця, а іноді просто викликаючи байдужість до народного мистецтва.
Народні художні промисли - явище характерне майже для всіх областей України. Найбільшої ж популярності в XX ст. досягли такі художні центри, як: Опішня, Решетилівка (на Полтавщині); Ічня, Дігтярі (на Чернігівщині); Петриківка (на Дніпропетровщині); Кролевець (на Сумщині); Бубнівка, Клембівка (на Вінниччині); Яворів та Пістинь (на Івано-Франківщині); Вінниця (в Чернівецькій області).
Гончарство — один із найдавніших видів народного ремесла Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, які заселяли нашу землю в минулому. Зникли давні міста, зітліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного гончаря, який жив тисячі років тому Маючи відомості про геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись, залишається таким впродовж багатьох століть).
Кераміка (гр.keramos— глина) за часів Середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування можного гончарного круга, підполивних розписів, виробництво кахлі в тощо. В XVII ст. в Україні поширився один із різновидів кераміки — майоліка, яка набула широкого застосування у багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині. Ічні, а пізніше — в Онішні й Косові. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою іі розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна сьогодні і і керамічна пластика: іграшка та скульптура.
Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила. Традиції гончарного виробництва і і художнього оздоблення у різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластики - баранці, леви, коні, олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок.
Для українських гончарних виробів характерна традиційність, пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає самобутньому мистецтву національного колориту. Нині керамічні промисли існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні, Ужгороді, Черкасах та інших містах і селах України. Близько тридцяти об'єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів виробляють кераміку в традиційному для народного мистецтва стилі.
Обробка металів. Бронзоливарне виробництво в Україні, як довели археологи, відоме ще з трипільських часів. Традиції видобування руди збереглися в Україні від Київської Русі. Давньоруські ковалі були обізнані з технологічними прийомами кування, зварювання і термічної обробки металів. Вони виготовляли знаряддя праці, кінську збрую, наконечники списів, сокири, кольчуги та різноманітні речі господарського призначення. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел. Високого розвитку досягла також обробка кольорових металів: міді, бронзи, срібла, золота.
Ювелірні вироби давньоруських майстрів відзначалися мистецькою витонченістю і досконалістю малюнків. Археологи, крім готових виробів, знаходять значну кількість ливарних формочок для виготовлення прикрас. Традиційні ювелірні технології у Київській Русі - це карбування, тиснення, штампування, чернь, зернь, скань. Найскладніший спосіб орнаментації ювелірних виробів, традиційний для Київщини, - перегородчаста емаль. Пізніше це мистецтво емальєрів поширилося і на інші землі Київської Русі, зокрема Галич.
Багаті колекції музеїв Києва Чернігова. Харкова і Львова свідчать про значно вищий рівень ювелірного мистецтва Київської Русі порівняно із західіноєвропейськими країнами. Стародавні браслети, сережки, колти, діадеми, гривни, медальйони, .ланцюжки, персні ще і і тепер вражають незрівнянною красою, ажурністю, досконалою вишуканістю. Ювелірні вироби часів Київської Русі по праву вважаються шедеврами світового мистецтва.
' Нині відомі різноманітні технічні прийоми обробки металів, як стародавні, традиційні, так і нові, сучасні: карбування, лиття, інкрустація, гравіювання, штампування, протравлювання та гальванопластика. Художні вироби з металу широко використовуються в оформленні інтер'єрів, садиб, міських вулиць та експонуються на виставках.
Наприклад, технікою лиття та холодного кування виготовлялося чимало речей утилітарного та декоративного призначення: палиці, люльки, ключі, гольники,.лускоріхи,застібки, пряжки.стремена. З міді, бронзи, латуні виливалися посуд, гармати, дзвони. Посуд, свічники, каламарі виливали переважно зі срібла та олова. Золотарство розвивалося головним чином у великих містах: Києві, Львові та в деяких неве-личких містечках Придніпров'я, особливо Лівобережжя. Цехові ремісники виготовляли переважно дорогоцінний посуд, коштовну зброю, кінську збрую. Народні ж майстри займалися виробництвом саме ужиткових речей для широких верств населення.
Майстри Л ьвова, Івано-Франківська, Чернівців і Ужгорода продовжують традиції давніх ковальських ремесел у своїх декоративних решітках, свіч н 11 ках-иоставн 11ках тощо. І Іародні майстри Косова працюють у руслі гуцульських традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, ґудзики, люльки, персні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри (пояси-череси, гаманці, сумки).
Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням сувенірно-подарункових виробів із металу, є фабрики та комбінати Черкас. Мукачева, Одеси, Вінниці. Кіровограда, Хмельницького та багатьох інших міст.
Робота з металом завжди вважалася одним із важких і мужніх видів ремесла. Своїм корінням ковальство сягає п'яті ггисячолітн ьої дави 11 -ни. Розвиваючись як народний промисел у XV—XIX ст., українське ковальство зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо, модерн. Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли потрібні в кожному господарстві речі: плуги, підкови, коси, мотики, лопати, серпи, сокири.
Металевими прикрасами оздоблювали двері, скрині та інші меблі, а також самі будівлі (флюгери, світильники, решітки). При Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша е майстерня-кузня, де учнів навчають ковальського ремесла та традицій художнього ковальства. Існують також ковальські цехи при реставраційних майстернях у Києві, Львові та інших містах України.
Художня обробка дерева була вже добре розвинена за часів Київської Русі. Оскільки дерево не завжди зберігається у землі, археологи не дуже часто знаходять зразки давніх виробів із дерева. Проте відомо, що вже в І тисячолітті н. ч. дерево широко використовувалося у будівництві міст і сіл, князівських палаців та фортець. Серед ремісничих професій з'являються теслярі, ложкарі, різьбярі, бондарі.
Техніка обробки дерева досить різноманітна: видовбуваная, вирізування, виточування, розпис, випалювання, інкрустація, інтарсія. Одна з найдавніших технік — видовбування — застосовувалась дія виготовлення побутових речей: човнів-довбанок, корит, ступ, черпаків, сільничок тощо. Для вирізування, крім сокири, застосовували струг, ніж, тесак, різні різці, за допомогою яких вирізалися ложки, декоративні миски, черпаки, дрібні дерев'яні вироби різного призначення. Техніка виточування — пізніший винахід і передбачає використання токарного верстата, на якому виготовляють заготовку, а потім обробляють її іншими інструментами.
Бондарство відоме в Україні вже в X ст. як виготовлення місткого посуду: діжі, барила, відра, коновки, балії, дійниці. Бондарі користувалися, крім звичайних теслярських інструментів, спеціальними рубанками, фуганками, циркулями, лінійками, кривим стругом.
Різьблення — одна з найдавніших технік художнього декорування дерев'яних виробів. На Прикарпатті іі Буковині техніку плоскої різьби дуже часто поєднують з інкрустацією — орнаментальним оздоблення шматочками дерева, металу, слонової кістки, перламутру, бісеру тощо. Одним із видів інкрустації є інтрасія кольоровими породами дерева, який використовується для виготовлення настінних декоративних плакеток, портретів і пейзажів. Для художнього декорування дерева здавна використовувалися розписи різною фарбою (темпера, гуаш, олійні чи анілінові), які потім покривають лаком. Нині побутує ще один спосіб декорування виробів із дерева — випалювання електрошоком чи спеціальними штампами.
Сьогодні фахівців із художньої обробки дерева готують технікуми й училища Косова, Львова, Вижни ці, Ужгорода та Яворова. Майже в кожній області України існують підприємства, які випускають декоративні вироби з дерева, загалом їх близько ста п'ятдесяти.
Гутництво - виготовлення виробів зі скла — було відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в скіфських похованнях уже знаходять намисто зі скла із вкраплюванням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова "гута", що означає скловарну піч. У "Слові о полку Ігоревім" згадується виріб зі скла — стекляниця.
Вироби зі скла були не буденними речами, вони використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки посуд, а й декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні свічники, намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування, кольорового забарвлення скла.
Нині гутницькі промисли — рідкісне явище в Україні. Відомі тільки три його осередки: один в Івано-Франківській області й два на Львівщині.
Ткацтво — найдавніше ремесло, яким займалися українські жінки (докладніше про це див. розділ "Житло, домашнє господарство та побут"). Тканини виготовляли спочатку для власного вжитку, але вже з IX—X ст. відбувалося відокремлення цього домашнього ремесла як промислу, що задовольняв потреби міського населення. Дуже довго існували паралельно народне домашнє ткацтво і цехове ремісниче. Із виникненням промислового виготовлення тканин домашні ткацькі ремесла поступово почали занепадати.
Проте художні тканини і нині відіграють значну роль у оформленні інтер'єру житла та виготовленні народних костюмів. Технологія домашнього ткацтва трудомістка — це прядіння ниток, фарбування їх у різні кольори, ткання на різних ткацьких верстатах (різноманітної конструкції) із застосуванням цілої низки технічних прийомів. Матеріалом для створення тканин було лляне волокно, коноплі, овеча вовна, які також потребували значних затрат жіночої праці.
В Україні є багато спеціалізованих підприємств, які виробляють художні тканини: в Кролевці, Богуславі, Дігтярях, Переяслав-Хмель-ницькому. Провідною серед них є Кролевецька фабрика, на якій виготовляють сюжетно-тематичні декоративні рушники й панно. Кроле-вецькі ткачі вміло продовжують традиції ручного художнього ткацтва, які були відомі в Україні з давніх-давен. Дбайливо зберігають місцеві традиції ткачі Львівщини, Гуцульщини, Бойківщини, Івано-Франківщини. У багатьох регіонах до ручного ткацтва залучаються майстрині-надомниці, які виготовляють ліжники, рушники, наволочки, серветки, плахти, килими тощо. Килимарство - давня галузь ручного ткацтва. Археологи знаходять рештки килимових виробів та ткацьких знарядь в античних містах і скіфських оселях. Відомі такі центри українського килимарства: Поділля, Волинь, Полтавщина, Київщина, Чернігівщина. Нині традиційним килимарством в Україні займаються 24 фабрики і художні майстерні.
Розпис тканин, як прийнято вважати. — порівняно новин вил декоративно-прикладного мистецтва в Україні, хоча є свідчення про надзвичайну давність і цього мистецтва — це спогади 11 ріска Нантського про нашу землю за часів Аттіли. Побувавши в царському палаці, він зазначав, що бачив, як жінки "покривали візерунками з допомогою різних фарб полотняні покривала, які варвари носили поверх одежі задля краси"".
Для вибивання орнаменту на тканинах використовувалися спеціальні штампи та дерев'яні форми, знайдені на Райковецькому городищі на Житомирщині (XI ст.). Майстрів, які займалися художнім розписом тканин, називали малярами, малювальниками, димкарямп. друкарями, вибійниками. Нині техніки розпису тканин збагачуються новими прийомами: холодний батік, гарячий башік, вільний розпис, фо-тофільмдрук . Технікою фотофільмдруку розписують українські хустки, покривала, скатерті, стрічки.
Унікальним українським культовим мистецтвом, пов'язаним водночас і з вірою, і з міфологією, і з обрядами, с писанкарство. Ще не так давно писанки виготовлялися спеціально на продаж, адже умінням писати писанки володіла далеко не кожна господиня. Поступово справжні домашні писанки витіснили сувенірні - дерев'яні, керамічні. У деяких регіонах Західної України ще і нині можна замовити писанки у майстерні -писанкарки, яку знають усі односельці. Символіка писанки надзвичайно глибока й водночас проста. Тому не зайвим буде заглиблення в історію та міфологію українського народу перед тим, як починати писати писанку.
Яйце - символ сонця, весняного відродження природи, воскресіння душ пращурів. Писанки як ритуальні магічні знаряддя були відомі в індоєвропейських народів задовго до прийняття християнства. Ллє найкраще традиція збереглася саме в Україні, слід гадати, що саме тут був центр розвитку цього культового і мистецького явища. Археологами знайдені керамічні, розписані зеленими, коричневими і жовтими барвниками писанки, що сягають глибокої давнини. Нині відомо близько ста писанок давньоруського часу. Вони виконані різними техніками: глиняні вкриті поливою, писанки-брязкальця, шкрябай ки10. Характерно, що писанки знаходять на культових місцях, де в давнину були святині (наприклад, Звеннгора в Медобарах), у похованнях, а також житлах.
Писанкарством споконвіку займалися тільки жінки, але з розвитком промислів воно поширилося й серед чоловіків. Відомо чимало різних способів розпису писанок. Одним із найдавніших прийомів, що дійшов до нас, є розпис керамічних писанок у Київськії! Русі І Іа вкриту жовтою поливою поверхню писанки наносять безкінечні горизонтальні лінії зеленою поливою. Доки зелена полива ще не висохла, від полюса до полюса писанки проводять вертикальні лінії то вгору, то
вниз. Таким чином, горизонтальні лінії ще сирої фарби, розтягуючись, перетворюються у фігурні дужки, схожі на гілку дерева. На думку багатьох дослідників, такий прийом ніде, крім Київської Русі, не застосовувався. Цікаво, що цей узор побутує і нині на Київщині й Чернігівщині. Він називається "сосонка", проте технологія розпису інша, оскільки його роблять на справжньому, а не на керамічному яйці.
Для писання писанок на справжньому (сирому) яйці необхідно спеціальний писанок (писало), яким можна провести топку лінію. Вмочають його в розтоплений віск запаленої свічки, наносять кілька перших ліній, які за задумом мають бути білими. Після їхнього застигання яйце фарбують у світлі кольори (переважно жовтий). Коли цей шар фарби висохне, наносять інший шар воску, закриваючи місця, які мають залишитися жовтими. Після цього фарбують червоним. Далі замальовують воском ті місця, які мають бути червоними. Останній колір, звичайно, найтемніший. Отже, повторюючи цю процедуру, можна отримати кілька кольорів. Розписану таким чином писанку очищають від воску шляхом нагрівання над вогнем і витирання полотняною тканиною. Писанка готова іі світиться всіма барвами, які надала їй майстриня. Ці писанки-обереги не потрібно видувати перед розписом, як це нині роблять заради "бізнесу". Слід пам'ятати, що обрядове значення яйця — воскресіння наших Пращурів, збереження Роду. А яку символіку несе порожня писанка, мабуть, зрозуміло й без слів.
Інше призначення обрядової крашанки. Крашанки, як правило, фарбують в один колір. Вони бувають варені або запечені іі споживаються па Великодні свята як священне причастя, засвідчуючи нашу належність до українського Роду. Писанки ж, виготовлені на сирому яйці, можуть зберігатися впродовж року як обереги з певною магічною метою. Розбиті писанки, як і шкаралупу зі спожитих крашанок, не викидають, а закопують у землю на полі чи городі для кращої родючості фунту".
Дерев'яні писанки бувають як різьблені, інкрустовані, так і розписані олійними фарбами. Виробництвом таких сувенірних писанок нині займаються фабрики художньої обробки дерева, а також народні майстри в багатьох регіонах України.
Крім названих ремесел і промислів, в Україні побутує обробка каменю, рогу та кістки, шкіри і хутра. Поширене також плетіння виробів з бісеру (прикрас), плетіння з соломки, різні види вишивки, мережива, художнього плетіння (в'язання) тощо.
Ці ремесла здавна побутували як допоміжні види господарської діяльності, які давали можливість не тільки підтримувати матеріальний рівень родини, але й розвивали естетичний смак, виробляли одвічний потяг до краси, такий характерний для всього життя й побуту українців.
Мусимо зберегти народні традиції, вироблені українцями впродовж тисячоліть, щоб наші нащадки не втратили той потяг до краси й досконалості, який надихав наших Предків. Народні мистецькі вироби зберігають енергію нації, тому не слід забувати, що які б нові мистецькі цінності не створили художники-професіонали, народна мистецька традиція залишається тим невичерпним джерелом, яке живитиме серця і душі людей вічно.